Українська العربية English Français ქართული Deutsch Русский Español
Субота, травня 25, 2019
П'ятниця, 15 лютого 2019 09:00

Нас називали смертниками

Написано
Оценіть статтю
(2 votes)

 

У травні 1988 року згідно з Женевськими угодами, розпочалося виведення Обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану. Проте радикально налаштовані моджахеди робили все, щоб жоден радянський військовослужбовець не зміг вийти живим з Кандагару і повернутися на Батьківщину. Серед тих, кому заочно було винесено смертний вирок був і ірпінчанин Анатолій Бузіновський.

Біографія Анатолія схожа на життєпис багатьох його ровесників. Закінчив Ірпінську середню школу № 17. Опанував робітничу професію токаря і з 15 років вже почав свою трудову біографію на відомому в Україні і за її межами заводі «Арсенал». У 18 років від військомату його направили на курси водіїв у Катюжанку. А закінчили автошколу на місяць раніше – трапилася Чорнобильська трагедія.

Першим випробуванням для Анатолія та його товаришів було відрядження у квітні 1986 року до зони ураженою радіацією, у Поліське, де вивозили шкільний інвентар. Ніхто з тих, хто відряджав молодих курсантів-водіїв, не попереджав про небезпеку радіації і можливі її наслідки. Лише пояснили – це буде для вас екзамен із практичного водіння у Чорнобильську зону.

gdsgДругим випробуванням стала служба в Афганістані. Перед призовом у військоматі цікавилися ставленням Анатолія до наркотиків, чи бува часом хтось із його знайомих не вживав їх. Проте майбутнього солдата це ніскільки не насторожило. На співбесіду запросили його батьків, їх запевняли, що син неодмінно служитиме в союзі.

Його команда 20-а на місяць потрапила до м. Лубен, що на Полтавщині. Молодих бійців батьки-командири переконували, що вони служитимуть на кордоні. Спочатку відправили до Ашхабада. Звідти поїздом в навчальну частину в Ілотань. І лише тут вони дізналися від старослужбовців, що виконуватимуть свій інтернаціональний обов’язок у Афганістані.

Траплялися поодинокі випадки, коли дізнавшись про сумну звістку. Дехто з молодих солдатів повідомляв про це своїм батькам. І ті, відразу по прибуттю до військової частини, благали їх командира залишити синів служити в союзі, тільки не в Афгані…

Анатолій не з тих, хто скаржився на долю і за чийсь рахунок намагався полегшити своє життя. Навпаки, своїх рідних він як тільки міг втішав, мовляв, у нього все по службі добре, нехай за нього не хвилюються. Але на душі залишався неспокій, незважаючи на те, старші за призовм солдати запевняли: нічого страшного «за річкою» не відбувається, тим паче, що невдовзі виводитимуть наші війська. Але, як показало саме життя, це були лише оптимістичні прогнози. У дійсності відбувалося зовсім по-іншому. Тоді, рядовий Бузіновський і його товариші навіть і не здогадувалися, що невдовзі їх очікує..

У листопаді – грудні вони проходили навчання в Ілотані. Всім було зрозуміло: бійців готують до військових дій. Їх вчили вогневій підготовці з різних видів зброї, закладати міни, влаштовувати імпровізовані напади на автоколони, діяти у бойових умовах.

А потім було відрядження до Ашхабаду, звідти у Ташкент. А зі столиці Узбекистану – в Термез. Перед вильотом з Термезу в Кундуз молоде поповнення вишикували на злітній смузі. Командир запитав у 120 солдатів: «Хто не хоче летіти в Афганістан, крок вперед». Ніхто навіть і не ворухнувся. І це був свідомий вибір кожного. Потім пролунала команда на посадку в літак. І вантажний Ан-12 взяв курс на Афганістан.

Анатолій потрапив служити в автобатальйон, що дислокувався у м. Шинданді. Йому пощастило потрапити у взвод, в якому переважно служили хлопці з України. Отримавши новий ГАЗ-66. Він почав супроводжувати радянські автоколони. У його екіпажі знаходився солдат-зв’язківець. Командир неодноразово перед кожним виїздом попереджав, що саме від оперативності автотранспорту і зв’язку залежить, як швидко повідомлять про можливу небезпеку або напад на автоколону. Хоча інструкція вимагала, щоб в екіпажі крім водія, знаходилися ще три зв’язківці.

Проте наші бійці завжди їздили у двох. Дорога завдовжки 500 кілометрів від Шинданду до Кандагара, по якій перевозили боєприпаси та іншій військовий вантаж, а також гуманітарну допомогу місцевим мешканцям, знаходилася під постійним прицілом душманів. Слід віддати їм належне, – влаштовувати засідки і мінувати дороги вони вміли професійно.

Зненацька нападав ворог у так званій «зеленці», на місцевості засадженою рослинністю. Перед проходом нашої автоколони артилеристи здійснювали артобстріл цієї території. Проте духи знали місцевість, підземні кірізи і навіть під обстрілом чинили відчайдушний опір нашим військовим.

Всіх, хто був у складі автоколони, називали смертниками. Одного разу Анатолій спілкувався через перекладача з одним з афганських воїнів водіїв, якого місцеве командування направило на допомогу шураві супроводжувати автоколони. Той зізнався, що потрапив в «афганський штрафбат» за покарання: в автопригоді з його вини загинув високий армійський чин.

У 90 % випадках при проходженні завантажених колон наші бійці зазнавали нападу. Раніше порожні колони, які поверталися назад, «духи» не обстрілювали. А ось коли стало відомо про виведення наших військ, моджахеди намагалися не випускати з Кандагару живим жодного нашого військовослужбовця.

 

dsh

 

При наближенні автоколони до місця засідки спеціально підготовлені снайпери відкривали вогонь по водіях і старших машин. У районах бойових дій духи влаштовували завали на дорогах, де розчищати їх було дуже важко. Місця завалів мінували. В останні роки широко застосовувалося мінування дільниці дороги на відрізку 100-150 метрів, куди закладали до 8-10 фугасів, їх підривали одночасно.

Саме при таких обставинах загинув найкращий друг Анатолія Петро Петренко зі Ставища, що на Київщині. У свій останній рейс Петренко відправився у складі ротної колони. При виїзді з Кандагару в полотно дороги заклали радіокерований фугас. Від вантажівки Петра взагалі нічого не залишилося. Це трапилося 16 травня 1988 року. А днем раніше вже розпочалося виведення радянських військ з Афганістану.

За мужність та героїзм, виявлені при виконанні інтернаціонального обов’язку, Петра Петренка посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки. Його ім’я було присвоєно автомашині, а воїни роти своїми зусиллями встановили обеліск на місці його загибелі.

Водіїв військової частини 19920 (автоколона 1013), в якій служив Анатолій Бузіновський, називали «наливняками», «факельниками», бо розвозили пальне для бойової техніки по всьому Афганістані. Вони залишили свій слід обелісками (у місцях загибелі) та іменними написами на бойових машинах, названих на їх честь.

Неодноразово у смертельні пастки потрапляв і Анатолій. Щомісяця виконував по 3-4 рейси під нищівним вогнем душманів. За півтора роки війни здійснив більше 50 бойових рейсів, за що отримав вимпел «Кращому воїну». Він дбайливо ставився до свого бойового друга – вантажівки. І вона його жодного разу не підводила в рейсі, не брали її на буксир в кінці колони.

Траплялося, що по кілька місяців не повертався з рейсу. Не встиг через небезпечну ділянку провести свою автоколону, як по рації повідомляли, що на зустріч йде інша колона, в якій машина зв’язку зламалася в дорозі. Виконавши цей незапланований рейс, як надходив інший наказ, тепер супроводжувати вже свою автоколону.

Лиха доля оминула Анатолія. Під час цих відряджень крізь пекло війни довелося стати свідком найтрагічніших подій. Як можна забути, коли на твоїх очах у водійські двері сусіднього КАМАЗу влучив снаряд, і, обпаливши ноги шофера, вилетів крізь кабіну. Шокованому водієві пощастило тоді залишитися живим. В іншому випадку водій під масивним обстрілом чіпляв на буксир пошкоджену вантажівку колеги.

Куля влучила у фаркоп і після рикошету потрапила в обличчя рятувальника. Він загинув відразу. Інший водій під час руху наскочив на фугас. Від сильного вибуху відірвало кабіну. Тіло, вірніше фрагменти, що від нього залишилися, розкидало навкруги. Особливо врізалися у пам’ять відірвані від тіла закривавлені руки водія, які так міцно у момент його смерті тримали кермо, що воно перетворилося у дугу…

 

-Скільки таких молодих юнаків, яким було по 18-20 років сліпа смерть в Афганістані до себе забрала?

Скільком солдатам та офіцерам водії врятували життя, коли втрачаючи свідомість, виводили палаючі машини з-під обстрілу. Це не піддається підрахункам.

Одного разу КамАЗ вилетів на узбіччя і перекинувся. Якимось дивом вантажівка не підірвалася, оскільки узбіччя дороги було майже нашпиговане мінами. Якщо б Анатолій не зупинився і не спробував би допомогти своєму колезі, то, напевно, ніколи не простив це собі.

Не знаючи схем знешкодження мін, всліпу, затамувавши подих, усвідомлюючи, що кожен його крок, від якого щеміло серце і холола душа, може стати останнім, не тільки спромігся пройти крізь смертельні пастки, а виніс на руках зокривавленого та контуженого молодого водія.

Доля виявилася милосердною до Анатолія. В останній день перед відправленням на Батьківщину йому було присвоєно звання молодший сержант, вручено бойові нагороди. Як же помилялися ті, хто запевняв його та товаришів, що в Афгані вони лише відмітяться, пробудуть кілька тижнів, максимум місяць-два і як учасники бойових дій з військовими пільгами повернуться у Союз.

Його призов не тільки відбув усю строкову службу, але й кілька місяців ще й переслужив. Політики, які розв’язали цю війну через засоби масової інформації запевняли громадськість, що старослужбовці самі не хочуть повертатися додому і дослужують за молодих, необстріляних. М’яко кажучи, це не відповідало дійсності. Додому хотіли всі. Але вже в Союзі, крім рідних та близьких, їх ніхто не очікував. І не переймався проблемами вчорашніх воїнів-інтернаціоналістів.

Їх зрадили двічі, коли приховуючи що дітей відправляють туди, на війну, і коли живим, пораненим, калікам, з надломленою психікою від побаченого і пережитого цинічно заявляли: «Ми вас туди не посилали!» Від такої безвиході у розпачі ті, хто чудом повернувся живим з війни, казали «КРАЩЕ Б МИ В АФГАНІ ЗАГИНУЛИ, НІЖ БАЧИТИ ЯКЕ ДО НАС ТУТ СТАВЛЕННЯ».

Анатолій й досі боляче переживає втрату свого друга. Після повернення з війни в союз, наступного дня із товаришами по службі поїхали відвідати батьків Петра Петренка. Відтепер щороку, 15 травня, у день його пам’яті, вони традиційно відвідують могилу фронтового побратима. БАТЬКИ КАЖУТЬ: ВІЙНА ЗАБРАЛА У НАС ОДНОГО СИНА, АЛЕ ПОДАРУВАЛА ШІСТЬОХ ЙОГО ОДНОПОЛЧАН.

Фронтові побратими обпалені афганською війною тримаються разом. Часто зустрічаються, згадують минуле, всіх тих, хто живий і тих, хто загинув. Афганці знають справжню ціну і життю, і дружбі. І сподіваються, що не їм, ні їх дітям, ні онукам вже ніколи не доведеться воювати.

 

 

Читано 235 раз
Опубліковано в ПЕРСОНАЛІЇ
Незалежний інформаційно-аналітичний інтернет портал. Автори статей на нашому порталі висловлюють свої власні умовиводи і висновки, виходячи з наявною в них інформацією.

Зв'язатися з нами: obyektiv.nost@gmail.com Зателефонуйте:+380962221164